Історія

ІСТОРІЯ ДЖЕРЕЛА

Історія села Монастирок, до якого належить присілок Заглина разом зi Святим джерелом Пречистої Дiви Марії, нерозривно пов’язана з релігією. На Монастирськiй ropi, за свiдченнями архiвних документiв та лiтописiв, у XV-XVI ст. був монастир бiглих монахів отцiв Василiян. Невеликий, рiдко їх кiлькість перевищувала сотню (тому i “Монастирок”). Чому “біглих”? Тому що це не був стацiонарний монастир, ченцi перебували тут тимчасово, переховуючись вiд бiди. Вони поселилися на лоні місцевої природи, обравши добре захищене мicце. Навnpоти протiкала рiчка Мощанка, була заболочена мicцевicть, що могла захистити вiд нежданого ворога. Від чого тодi могли переховуватись монахи? Як вважають історики – вiд нападiв татар. Проте, ні болота, ні лicи не змогли вберегти ченцiв вiд нападу татарських орд. Монастир пограбували і знищили. Від нього у монастирку залишилась лише частина муру, а кості ченців і сьогодні вимиває дощем із землі просто на церковному подвір’ї (поруч із монастирським муром).

На місці монастиря згодом у 1784році побудували першу церкву. Вона згоріла, як і наступна відбудована, під час другої світової війни. Сьогоднішня церква Успіння Пресвятої Богородиці у Монатирку – історично третя. Від найпершої залишилася лише дзвінниця.

Розповідають, що під час ворожого нападу на монастир вижив лише один чернець. Він поселився окремо і жив самітником. Постійно молився, щоб Пречиста Діва взяла під свій покров беззахисних місцевих жителів.

Час від часу доносились нові чутки про напади татар на галицькі землі. Тоді люди залишали свої домівки і тікали до лісу, до самотнього ченця. Його через самотній спосіб життя і прозвали Самцем. Тут спільно молилися а коли небезпека минала, поверталися у села. Та не забували старого. Відвідували, просили поради, приносили хворих на лікування. Згодом він помер, не залишивши навіть свого імені. Та люди і далі приходили молитися до цього урочища, яке і стали називати Самцем.

І хоча загроза турецьао-татарських нападів минула, житии монастирським селянам краще не стало. Місцевий граф Семінський, чий замок стояв неподалік(зараз на тому місці село Замок), дивився на селян лише як на робочу силу. Він володів місцевими водоймами, пасовищами, лісами. Без пагського дозволу не можна було ходити до лісу. Скривджені люди все більше молилися про заступництво до Богоматері. Худобу селяни потай випасали на місціде колись був монастир.

Безтурботно гралися біля череди у свої ігри діти-пастушки. Дівчинка Марія(а за народною звичкою – Маруся) часто відлучалася щоб помолитися. Злякане дитяче сердечко боялося, щоб не приїхав пан і не сварив , що випасають тут худобу. У злобі він міг не лише накричати, але й по-звірячому відшмагати дітей. Молилася вона на місці де за переказами жив Самець. Це місце побожна Марія любила по-особливому, бо звідти віяло якоюсь таємничістю. Молитва настільки заполонила дівчинку, що вона не могла вже зрозуміти, сон це чи реальність. Та приснитися таке не могло, бо бачили це і хлопчики- пастушки. З-поміж листя дерев опустилося якесь незвичайне світло. Тіло дівчинки охопило відчуття невагомості, незвичайної легкості та радості. У світлі вималювались риси незвичайної жінки. Дівчина хотіла податися назад. Протее жіночий голос зупинив її: «Не бійся, дитино. На цьому місі є особлива Божа благодать…» Панна перехрестила дівчинку і зникла. Серце дитини відчуло, що це булла Божа Матір.

Марічка так і розповідала іншим пастушкам, а згодом і односельчанам та священику: “Я бачила Матір Божу. Вона мені усміхнулася … А ще сказала, що тут є Божа благодать .. :’

Не всі повірили. У той час, як деякі люди поспішали на місце об’явлення, хтось уже встиг повідомити пана. До натовпу, який нічого незвичайного не побачив на місці коло урвища Самця, прибув розлючений Семінський. Маруся ще раз розповіла побачене,
але ніхто не вірив, навіть сміялися.

ist_dzherela1Мала плакала. Та підвела очі вгору і … знову побачила свою Небесну Гостю. “Вона тут. Я Її бачу’: – сказала дитина. Люди притихли. Дівчина за тільки нею почутим проханням Богородиці підійшла до гори і маленькою ручкою розгорнула землю. І сталося диво – з- під землі почало бити джерело. Люди плакали, молились. Пан злякано
від’їхав, а джерело у Заглині і донині в народі називають Марусею (паралельно із назвою Самець та ін. назвами). А сталася ця подія 13 вересня невідомого року XVII століття.

Чому губиться точний рік, але вказані число і місяць? Наше буття диктує випадки, коли історично та життєво достовірні факти точно позначені днем календаря, а рік губиться у людській пам’ яті та історичних документах. Ми здатні запам’ятати одноденну подію (на яке свято, чий день народження і т. ін. це сталося) незалежно
від відліку років.

Чудесна новина облетіла навколишні села. Люди звідусіль ішли до благодатного місця, щоб скуштувати води, яку подала Небесна Цариця. Згодом селяни поставили тут дерев’яний хрест і обклали джерело каменем. Вони збиралися будувати каплицю, але для того треба було викупити землю у пана, та у бiдакiв таких грошей не було.

А чудеса продовжувались. Молода дочка Семінського втратила зiр. Роками пан возив її по світу, та ніхто не міг допомогти. 1 тiльки коли у батька вже не було надії, він нарештi дослухався до порад селян вмити дочку у джерелi Пречистої Дiви Марії. Дав наказ, щоб слуги щоранку досвiта вiдвозили дочку до джерела Самець.
Зiр прийшов не одразу, але згодом поволi дiвчина прозрiла. Радостi Семінського не було меж. Вражений чудом, він подарував землю бiля джерела громадi.

Люди, не гаючи часу, обкопали дарований клаптик ровом, який можна побачити навколо території джерела за кiльканадцять метрiв i сьогоднi. Отримавши благословення єпископа, почали будувати каплицю. І у 1872 роцi єпископом Перемиським (ця територiя була тодi пiдпорядкована Перемиськiй єпархії) Іваном Ступницьким (єп. 1871-1890) їй було надано вiдпустовий празник Положення Пояса Пречистої Дiви Марії. Цим роком датується iсторично перша згадка про каплицю бiля джерела. Такої великої кiлькостi людей мiсцевi лiси не бачили ще з часiв татарського нашестя. Тільки тепер їx гнала не бiда, а йшли вони за покликом серця.

Простояла ця перша дерев’ яна капличка 52 роки. А в 1924- му на місці старої збудували нову каплицю Св. мученика Йосафата. Кунцевич став владикою Вiтебським i Мстиславським, єпископом Полоцьким (сьогоднiшня Бiлорусiя) i був замучений у Biтебську просто перед церквою (йому не дали навіть вiдправити ос-
таннє у його життi Богослужiння), а тiло кинули у р. Двину. Помер за єдністъ Христового Тiла i вважав таку смерть для себе найдостойнiшою честю. Каплицю Йосафата сьогоднi можна побачити на церковному подвір’ї  храму Успення Пресвятої Богородицi у Монастирку, куди її перенесли у 1967 роцi, щоб убере-
гти від руйнації в атеїстичнi часи.

Свою благодать Бог часто передає через зцiлення незрячих та калік. Це бачимо у численних бiблiйних оповiдях. Коли чутки про цілюше джерело вже облетiли значну частину зaxiдноукраїнських земель, прибув сюди й один нещасний батько з останньою надією.

Його єдиний неповнолiтнiй син pic слiпим на одне око та не міг ходити. Привiз його до джерела, опустив xвopi дитячi ноги у воду й, помолившись, вiдiйшов до свого воза. Через деякий час, заклопотаний бiля коней, кpaєм ока чоловiк побачив, нiби до нього хтось бiжить. Обернувся – це був його син, зрячий i на здорових ногах. Не вiрив батько своїм очам. Та вже потiм не міг засумнiватися у розповiдi сина. Хлопець теж бачив Дiву Марiю. І Вона сказала йому: “Не бiйся, дитинко. Ти будеш ходити”. Сталося це також на свято Положення Пояса Пресвятої Богородицi. Своїми довiреними особами Вона зробила неосвiчених простих дiтей, як i в бiльшостi всесвiтньовiдомих випадкiв Її об’ явлення.

3 того часу Богородиця продовжує  роздавати свою милicть у такому вiддаленому куточку. Найбiльше паломникiв приходить до цiлющого джерела Пречистої Дiви Марії саме на вiдпустовий празник. І чудесам до сьогоднi вже немає лiку. Хтось зцілився, хтось просто отримав полегшення, пам’ ятнi враження.

Святе джерело Пречистої (Пресвятої) Дiви Марії, Маруся, Самець – усе це народнi назви того святого мicця. Дехто з жителiв ближчих присiлкiв знають його також як Кубачиха  i розповiдають свою легенду.

У часи татарських нападiв жiнка на прiзвище Куба (а в селi знана за сiльською звичкою як Кубачиха) втiкала вiд турка-загарбника разом iз своїми дiточками. У поривi розпачу, страху перед смертю чи полоном, закричала вона з останньою надією над знепритомленими вiд бiгу дiтьми про допомогу до Богородицi i впала, закривши собою їхнi тiла. Якраз неподалiк джерела.

Хiба могла не почути Та, хто найбiльше знає про бiль материнської втрати – Матір над усіма матерями? Турок вже ось-ось наближався. Та перед ним з’явилася Небесна Мати i зупинила його. Передяканий невiрний утік, з джерела Куба набрала води,
щоб привести до тями дiточок.

Так, кажуть, Богородиця врятувала матері i дiтям життя, а джерело почали називати Кубачихою. Отже, так чи iнакше, час святих об’ яв i перших згадок про джерело збігаєтъся icторично за різними версiями.І завжди Богородиця з’ являлася як останнє спасiння.
А дехто зве мicцевicть бiля джерела, де колись був луг, Самецьким базаром. Така назва знову ж пов’ язана з давнiм зцiленням у водi джерела. У перiод перед Першою свiтовою вiйною тут отримав часточку благодатi один єврей iз смт. Немирова (Яворiвський район Львiвської області), яких тодi було так багато у наших мiстечках. 3 дитинства у нього був порушений опорно-руховий апарат. Цiлющi немирiвськi води не допомагали, як i рiзноманiтнi найдорожчi лiки, привезенi звiдусiль.

Та його нацiональнiсть i віра перешкоджали публiчно перед міщанами-євреями визнати це мiсце святим, чоловiк розривався між своєю релігією i традицiями українців. Свою вдячнiсть i прихильністъ до Святого джерела він виявив у звичній для евреїв формі – почав привозити сюди рiзноманiтний товар i на площi коло Джерела роздавав бiдним мicцевим жителям. Згодом ця традицiя набула iншої форми, приєдналися iншi купцi i почали також на празник привозити сюди товар, але вже на продаж. Такий невеликий базарчик нетривалий час проiснував на пагорбах неподалiк Джерела (ця мiсцина колись не була вкрита лісом). Цей переказ свiдчить найперше не так про ще одну iсторичну назву територій бiля джерела, а швидше про значення вiри для зцiлення. І приналежність до конфесiй, релiгiй тут не мае значення.

Про ласки, отриманi за посередництвом Божої Матері на цьому місці, про його святiсть засвiдчили нашi предки в легендах i переказах, а теперішне покоління зберігає у пам’ ятi цi перекази i дає свої свiдчення з духовного пережиття в дитинствi та у старшому
віцi. Фатальнi історії розповiдають у народi i вже iсторично ближче до наших часiв. Ось ще одна з перiоду панування у Галичині австрiйської влади. У селi Дубрiвка жила багата, але хвора дiвчина. Один iз сiльських хлопцiв задумав збагатитися завдяки її достатку. Зустрiчалися вони то в гаю, то в лici. Він пообiцяв на нiй одружитися, якщо та принесе вiд батькiв йому трохи грошей. Дiвчина викрала в ciм’ї певну суму i принесла на чергове побачення бiля джерела “Марусі”.  Підступний хлопець забрав грошi, перерiзав дiвчинi горло цвяхом i втопив у потоцi вiд джерела. Та несподiвано наступного дня вона з’явилася в селi з перев’ язаним своєю ж хустиною горлом. Одразу ж заявила про злочин мiсцевим жандармам.

Те, що вона пiсля такої травми залишилась живою, прийшла до свiдомостi i навіть змогла собi накласти пов’язку, пов’язують не iнакше як з чудодiйною силою джерельної води, що практично зцiлила криваву рану.

Вже молодшi пригадують жiнку на ім’ я Тетяна, яка до 80- х років
щороку у травні, коли весь світ співає пicнi для Богородицi, приїжджала сюди, до джерела в Заглину, з Харкова. І всім, кого зустрiчала тут, розповiдала свою iсторiю.

А привело харкist_dzherela2
iвчанку сюди навернення до Бога. Таня була атеїсткою. 3 початком вiйни на фронт забрали чоловiка. У неї  ж було стандартне жiноче хобi – вишивання. І шила вона у недiлi та релiгiйнi свята.

Одного разу Тані приснився сон, що серед безлiчi трупiв лежить i її чоловiк. Та якась прекрасна жiнка з прихованим обличчям виводить його з побоїща i пiдводить до неї, Вишивальниця щиро дякує їй, але просить рятiвницю вiдкрити своє обличчя. Коли не-
знайомка вiдкрила його, Тетяну охопив жах: усе обличчя було закривавлене i сколене. На запитання, хто так жорстоко познущався над таким прекрасним лицем, таємнича жiнка дала вiдповiдь: “Ти своїм вишиванням у свята сколювала мені його .. .”

Це був кiнець 1939-го. початок 40-го років. У цей час фашистсько- радянськi бої гримiли бiля м. Рави-Руської. Тут воював i чоловiк  харківчанки.

У той же день, коли їй приснився такий сон, він бачив щось схоже наяву, про що написав у наступному листi. У бою знепритомнів, напiвсвiдомо вибирався з-помiж трупiв побитих солдат i бачив перед собою постать прекрасної жiнки. Вона нiби допомагала йому вийти з диму i привела його до джерела. Було це наяву чи ні – не пам’ ятав, та до тями прийшов справдi лежачи бiля джерела, в якому омив рани. Вже потiм дiзнався про iсторiю тої водойми.

Вражена таким спiвпадiнням i втiшена згодом щасливим поверненням чоловіка, жiнка повipила у невипадковicть, у Вищу Силу i постановила собi знайти це джерело. Це не було складно, поки жив чоловiк. І справдi їздила сюди щороку. Її  у 3аглинi загубився десь на початку 80-х років.

Уроки вiйни джерело вiдiгравало i роль зв’ язково. 3бираючись на молитву, люди один одному передавали iнформацiю про партизaн i події в селi. Через що його ще бiльше намагалися знищити, як об’ ект для таких контактів.

Не було забутим джерело i в повоєнний перiод – час бiди i pyїни. Як тiльки затихли останні  здригання землi вiд пострiлiв i вибухів, його розчистили, прибрали. А через деякий час пiд дашком над водою з’ явився лист паперу iз виразно написаним текстом. У ньомy йшлося про чудодiйне зцiлення цією водою раненого солдата, що повернувся iз фронту. Чоловiк з Потелича припав у рiдне село героєм-калікою. 3 дитинства пам’ятав про чудотворну воду в 3аглинi, на неї i покладав останню надiю. Та не міг сам подолати тих кiлька кiлометрiв, а у повоєнні роки незручно було просити когось досвiта возити калiку до лicу. Не до чудес було тодi заклопотаним повоєнною вiдбудовою сусiдам. А в ciм’ї він залишився єдиним чоловiком, та ще й калікою, вiд чого почувався
лише тягарем для близьких.

Цiлими днями сидячи в крicлi, він уявно переносився на місце джерела Пречистої Дiви Марії. У думках уявляв себе там, чiтко пам’ ятаючи картину того мicця з дитячих років. Таке своєрідне перенесення у просторі, неймовірно, але дало бажанi результати.
Уявляючи, як він iде до джерела, хворий пiднявся з крicла. Про це щасливому чоловiку хотілося кричати на весь світ. Свою icторiю, чи майже сповідь, він i описав на паперi та залишив бiля джерела. Щоб yci читали i вiрили в силу цього мicця i води. Цей папiр з текстом добре запам’ ятали старшi мicцевi жителi.

Монастирський священик митрофорний протоієрей Ярослав Кунинець почав служити у Монастирськiй церквi Успiня Пресвятої Богородиці у 1978 роцi. Джерело він називає мicцевим Силоамом.

Для о. Ярослава (на фото праворуч) факти зцiлення у джерелi Пречистої Дiви Mapiї вже не є чимось незвичайним. За роки служiння звик бачити таку благодать. Вважає, що Божа Матір вибрала для себе мicце саме тут з кiлькох причин: люди здавна тут були побожними, роками тут молилися монахи, та i природа тут гарна та чиста. Можлива також причина, що тодi тут було багато хворих, якi потребували зцiлення.

Добре запам’ятався йому випадок з лiкарем-xiрургом з Ростова-на-Дону (Росiя). Будучи вiдомим талановитим спецiалicтом, він не міг бiльше проводити операцій. Нервова система органiзму стала ослабленою, лiкаревi постiйно тряслися руки. Те, що там, у Росії, він дiзнався про джерело в Заглинi, можна розцiнювати не iнакше, як Божу волю прославити святиню. Вибрав він Заглину попри те, що святих мicць багато, причому ближчих до російсько-українського кордону. Мив свої руки у крижанiй водi джерела кiлька разiв.  А коли недуга вiдiйшла, продовжував приїжджати сюди i моли-
тися. З часом координати лiкаря втраченi. А сьогоднi практично у кожному селi району є живi свiдки отої незаперечної благодатi джерела – ті, хто зцiлилися вiд своїх найрiзноманiтнiших недуг.

Характерним для багатьох зцiлень є факт непередбачуваності, раптовостi, несподiванки. Наприклад. чоловiк-калiка миє у водi свої ноги. Раптом чує позаду у лici якийсь шелест, нiби хтось наближається. Зляканий i засоромлений своїм каліцтвом, поривається вийти з води, поки ніхто не побачив, i в тому переполосi не помічає, що йде вже ногами без жодного болю.

Інший приклад. Жінка прийшла напитися води. Нахилилася до д
жерела – i горнятко вилало з рук. Незручно пхати руки у воду, звідки п’ють. Та виходу немає – iнакше не дiстане. Закотила рукав по лікоть, занурила руку у воду i дістала горня. Лише через тиж-

день схаменулася, що їй вже кілька днiв не докучає ниючий біль у травмованiй руцi. Аналогічні випадки постiйно повторються i раз-за-разом дивують.

Та люди не лише прагнуть цiєї води для життя i здоров’ я. Її потребують разом з останнім причастям. Нерiдко в передсмертну годинy недужi просять родичiв принести їм цієї води, щоб випити перед вiдходом. Таким вже сильним є потяг до того, що підтримувало i супроводжувало духовне i тілесне життя людини. Усі вiдзначають рiдкiсну особливістъ тієї  джерельної води – вона не псується. Вiдвiдувачi набирають її вдосталь, тримають удома тривалий час, навіть у теплому примiщеннi, а вона залишається свiжою.

А сьогоднiшня молодь започаткувала тут новий звичай. Беручи шлюб, після церкви молодята  з гостями їдуть у цей райський куточок просити благословення у Богородицi. Адже кожна жінка- християнка знає: для того, щоб Бог дав надiйного чоловіка i щасливе сiмейне життя, дiвчатам треба про це молитися до Богородицi.

Є люди, якi свiдомо вiдвiдують джерело Пречисто’ї та каплицю як церкву – щонедiлi. Не дивно, що й останні хвилини життя не уявляють без нього, як i без молитви. Це святе мicце стало часточкою комплексного духовного життя з Богом для бiльшостi насе-
лення регіону. І для багатьох людей цілої України та дiаспори.

Також сьогоднiшнi заробiтчани, покидаючи мiсцевi села у пошуках достатку за кордоном, не забувають духовної пам’ятки своєї батькiвщини. Повернувшись додому та у першi ж днi приїзду вiдвiдавши родичiв, їдуть до Святого джерела. Така вже традицiя.
Hi, швидше душевна потреба.

До вiдомих переказiв про icторiю чудотворного мiсця в лiсах Заглини додалася i народна творчiсть. У Потеличi люди ще знають вірш, написаний колись невiдомим мicцевим автором:

Пiсня про “Марусю” Монастирську

Тече рiчка невеличка,
Та не може стати.

Бо з’ явилась на тiй рiчцi
Сама Божа Мати.

Тече рiчка iз криницi,
Її звуть Маруся.

Бо знаходить там потiху
Не одна матуся.

Кубачихою назвали
Ще в сиву давнину,

Як рознесли про з’явління
Радicну новину.

Там спiшили богомольцi
Звiдусiль i з Рави.

Їх кормила Божа Мати
Без хлiба i страви.

Всi клопоти, всi турботи
Милувала Мати.
Дiставали всі полегшi,
Хто лиш вмів благати.

 

Там молитва возносилась
3 побожної грудi.

Хто надіється на Матір,
Вона не забуде.

Не забуде на тім світі,
А потiм при смерті.
Хто надієтъся на Матір,

Не дасть в rpici вмерти.

Там лишали люди слiди
І гарячi сльози.

Як замовкнуть людськi уста,
Все розкажуть лози.

А громада Монастирська
Все то голосила,

Що Матінка на тiй рiчцi
Пояс положила.