Гріх був …

Катерина Русин народилася 1923 року. Немовлям втратила батька. А коли їй було три роки, у хату прийшов молодий вітчим. У тодішні скрутні часи для дитини мало було розваг. Похід у сусіднє село чи до церкви на празник – чи не єдині розваги для дітей і дорослих. Такі празники завжди запам’ятовувалися.

Молода мати обіцяла Каті, що 13 вересня обов’ язково візьме її “до джерела” (як звично тут у селі кажуть). Дівчинка з нетерпінням чекала того дня. Та в довгоочікуваний празник Катерина не впильнувала, як її молода мати зі своїм майбутнім чоловіком пішли святкувати і молитися без дитини.

Дитячому розпачу не було меж. Вона не переставала плакати. Тоді бабуся, на догляд якої і залишили дитину, почала втішати малу, що поведе її до тітки у сусіднє село, де вже достигли дуже  соковиті груші і до того ж є така ж, як і вона, за віком дівчинка. Так і зробили.

Поки жінки тихо розмовляли біля хати, Катерина бігала в саду із ровесницею. Із груші впав особливо великий плід, якого тепер і не побачиш у наших садах. Діти наввипередки кинулися підняти грушу. Катерина спіткнулася і впала та вдарила ногу об гострий камінь. Додому бабуся принесла її вже на руках. А ввечері, коли вернулася мати, дитина лежала у гарячці. Її пролікували цілу осінь, зиму, весну. Це тендітне створіннячко вже мало нагадувало дитину. Катерина схудла, аж висохла, не вставала з ліжка, не розмовляла, практично нічого не сприймала, не відчувала – безсиле тіло з постійно високою температурою, гнилою раною на тендітній ніжці. Медицина першої чверті ХХ століття в такому українському селі як Середкевичі мало чим могла  зарадити. Лікували народними методами. Катерина вже не жила, але і не вмирала. Сама цього не могла пам’ятати, бо була малою і хворою, але з розповіді матері знає, що вітчим наполягав відвести дитину у Жовкву в лікарню. Але не було ні грошей, ні змоги.

Мати вже втратила надію і готувалася до найгіршого … Тим більше, що під серцем вже ворушилося наступне дитятко. “Видно, Касюня вже буде вмирати, поможи мені її занести до Кубачихи,” – просила Катеринина мати свою сестру. Минуло й літо, наближався вже черговий празник Положення Пояса Пресвятої Богородиці.
Родичі віднесли Катю туди з останньою надією як не на одужання, то на полегшення власного горя, так би мовити, освятити дитину пеpeд смертю. Вдома сказали, що везуть у лікарню, а насправді за селом Дубрівка повернули до джерела в Заглину. Роздягнули й опустили її у воду, почали омивати. Джерельну  воду розбавляли потоки відчайдушних сліз. Це було удосвіта. Дві інші жінки тоді вже були присутні біля джерела і вели останні приготування до денної празникової Літургії. “Ви чого прийшли сюди трупа мити, – почали сварити вони згорьованих прибульців – звідси ж люди воду п’ють!”. Тоді Катерина вже видавалася трупом.

Та оніміли з подиву ці люди, коли Катя у воді заворушилася. Мало того, вперше за тривалий період заговорила. А слова були такі: “Не забирайте мене звідси додому … Я не хочу. Я хочу лишитися тут”.

За матеріалами книги

Л. Межви “Хочу молитися тут”